"Брешуть ті, хто кажуть, що вони все життя чекали на день незалежності"

ОСТАП ДРОЗДОВ, журналіст
ФАКТИ ICTV:
Які подробиці із дня 24 серпня ви пам'ятаєте?
ДРОЗДОВ:
Мені було 13. Коли народилася моя країна, я якраз був у туалеті. Аж раптом почув оплески. Коли я вибіг, то застав маму біля лампового телевізора. Вона вигукувала: "Є! Є!". І то не був реп. То було проголошення незалежності. Вона народилася з невротичної атмосфери: кілька останніх днів ми цілими вечорами дивилися на виступи гекачепістів, це було бездарно й нудно. 24 серпня 1991 року для мене зникло поняття "вчора". Існувало лише завтра й попереду. Але я помилився. Я думав, що люди захочуть скасувати минуле і почати все з нуля. А насправді моя нова країна не захотіла бути новою. Вона захотіла бути старою бабусею з тисячолітнім родоводом. Замість того, аби рвучко йти вперед, вона назвала себе спадкоємицею історій, що перетворилися в прах. Коли я це зараз оцінюю – то бачу, що моя нова країна вже народилася старушенцією. З першого свого дня вона не була амбітною, з молодечими максималізмами. Вона одразу пахла старою шафою, нафталіном і пліснявою. Нова країна хотіла бути тисячолітньою – вона нею й стала: країною беззубих, покірних, змучених життям старців, які воліють мати спокій замість розвитку, сидіння замість бігу, хропіння замість танцю, спогади замість мрій. Я досі цього пережити не можу.
ФАКТИ ICTV:
Як вам здається, у той час люди чекали на незалежність?
ДРОЗДОВ:
Брешуть ті, хто кажуть, що вони все життя чекали на день незалежності. Пафос страшний тим, що він гарно звучить. Насправді для всієї країни незалежність була сенсацією. Я у всьому бачив нове, хоча насправді плин життя навіть не помітив народження моєї країни. Нічого не змінилося. Не існувало нового життя, тому що не існувало нових людей. Ніхто не знав, ЩО саме хоче бачити навколо себе. Людям бракувало конкретного переліку вимог до нової країни, і тому все пішло на самоплив. Ніхто не пред'являв до нової країни своїх критеріїв щастя в ній, ніхто не захотів надавати їй підсрачників задля динамічного прискорення, всім було достатньо її статичної наявності, голого факту самого її існування. Це було тотальне небажання будь-що будувати й будь-що творити. Це була бездіяльна любов до незалежної країни, гуманітарна й абстрактна, з такими артефактами прямої, невимогливої любові, як вишиванки, пісенники, етнічні ритуали, молитовники, вервиці, крайки, віночки, кептарики, сезонно-обрядові святки – все те, що робить людей щасливими просто так, на розчуленому рівні ірраціональності. Люди вдовольнилися безперешкодним доступом до бездіяльності. Нова країна всіх обхитрила, приспала, підкупила атрибутикою, відволікла від системотворчості. Не люди починали творити нову країну, а навпаки. Тому-то й виявилося, що ніяка вона не нова. Це було радше перейменування, ребрендинг, і всі ми це допустили.

Тоді я про це не думав, а тепер скажу, що Україна народилася на уламках, а не в боротьбі. Мені смішно чути, що незалежна Україна є наслідком визвольних змагань 1920-1950-х, а потім дисидентів. На жаль, ні. Не треба себе дурити. Прибалтійські країни тому й стали успішними, що одразу знали, куди йти. Ми не могли роздуплитися включно до 2014 року – це ганьба, бо за цей час інші країни семимильними стрибками опинилися в іншій цивілізації. А ми мали відривні купоно-карбованці, прилавки з березовим соком, ями на дорогах і каламбур у головах – так люди входили в незалежну епоху, бо не захотіли мати сучасну державу, де закон був би законом. Всі почали все списувати на "перехідний період", який триває й досі, таке враження.
ФАКТИ ICTV:
Коли Україна стала/стане справді незалежною?
ДРОЗДОВ:
Після декларації про незалежність я бачив цілу купу мудрих партійних номенклатурників, які розмовляли з народом приблизно в такому дусі: ти можеш робити що завгодно, співати, відроджувати традиції, займатися присадибною ділянкою, стежити за серіалами, бавитися ваучерами – але ти будеш животіти, ти не будеш власником, ти будеш чекати на субсидію і ходити в церкву, і при цьому більшість населення буде до смерті жити з затягнутим паском, ніколи не мати нормальної пенсії. Незалежна Україна не передбачала заможнього, прогресивного народу, який буде мати клепку в голові, щоб обирати когось достойного.

Україна є заручницею своїх самообманів.

Міф перший – ніби в нас є Держава. Ні, в нас є анти-Держава, запрограмована на тотальне збагачення істеблішменту, і все. Україна буде справді незалежною, коли українці, нарешті, насміляться десакралізувати, деіконізувати державу і почати працювати проти неї. Я не обмовився – ми завжди житимемо на дні, допоки не станемо антидержавними людьми і не почнемо засновувати паралельну до існуючого паразита реальність, всупереч, на зло, без держави.

Міф другий – ніби велич держави міряється географією. Навпаки – перезаснування України в нових кордонах без Криму і Донбасу – це історичний шанс стати новітньою Фінляндією, яка 70 років тому свідомо пішла на втрату третини (!) території заради своєї модернізації й достатку. На жаль, наші люди не скоро сприймуть цю думку, тому що їм соромно вголос визнати, що без "вати" їм набагато краще.

Міф третій – ніби все буде добре, бо ми і працьовиті, і побожні, і співочі. Дна не існує, а падіння може тривати вічно. Я маю великі надії на покоління моїх студентів, яким по барабану пусторожній гіперпатріотизм. Вони на 26-му році незалежності повинні зробити те, чого ми не зробили в перші роки – вони повинні виставити перед державою перелік ультиматумів: аби ти, паскудо, будеш правовою, законослухняною, реформованою і прогресивною – або тобі кінець.

Маю надії, що покоління, народжене без бацили совка, перепрограмує цього монстра. Або краще – уб'є й перезаснує наново. Бо те, що ми набудували за 25 років, соромно показати.
Made on
Tilda