ЧОРНОВІЛ:
Звістка про незалежність застала на моєму неформальному робочому місці в приміщенні Львівської обласної ради. Не пригадую, чи тоді велася трансляція по радіо, чи слухали через телефон із гучним зв'язком внутрішню трансляцію в Раді, спілкувався з колегами з інформаційного відділу та радниками голови Ради В.Чорновола. Кілька разів заходив заступник голови Микола Горинь, раз голова Облвиконкому Степан Давимука, ще дехто з керівників управлінь чи відділів й окремі депутати облради. Знали, що за лічені хвилини буде голосування. Прораховували - станеться, чи ні. На випадок успіху якимись намірами не ділилися, обговорювали, що робити, якщо голосів не додадуть. Аналізували виступи. Ближче до голосування вже були впевнені, що голосів буде вдосталь, тому ні вигуків "Ура!", ні інших великих виявів емоцій не було.
Коли завершили розсилку, відкрили якесь поганеньке шампанське. Десь у той час почався шквал дзвінків. Мене тоді навіть здивував той спалах емоцій. Сам сприймав усе, як само собою зрозуміле. Але відчуття піднесення все ж було. Історичність моменту відчули, коли вже зателефонував В.Чорновіл та інші львівські депутати парламенту. По-справжньому відзначили свято вже коли батько прилетів з Києва (не пригадую, того вечора, чи наступного – літаки тоді з Києва літали часто).
Словом, сама подія не стала одкровенням і сприймалася як завершальна, але все ж тільки ланка в ланцюгу подій. Знав, що навіть в тодішній демократичній Росії та в США вороже ставилися до проголошення незалежності. Тому розумів, що свята ще нема й процес триватиме. Самі події з середини були настільки неоднозначними (компроміс із комуністами) та часто виявляли не лише хороші якості людей, але й підлість, ницість, амбіційність і провокативність, що здобута перемога була вже затьмарена купою дрібних негативів. Тому сприйняв незалежність як річ дуже важливу, але буденну. Цілковитого відчуття перемоги не було. Не задумувався, щоб зберігати якісь записи чи роздруківки.